Наприкінці минулого року Україною прокотилася хвиля гучних протестів працівників лісової галузі проти запропонованої Кабміном України «Стратегії розвитку лісового господарства», згідно якої дезінтеграція державного лісового господарства України може бути не лише продовжена, а й доведена до кінця. Якщо, звичайно, хтось не зупинить запущений механізм її розпаду. 

Після подій, коли влада запропонувала своїм громадянам «світле лісове майбутнє», минуло майже два місяці, пристрасті лісівників дещо вляглись, влада вкотре відступила від своїх «домагань», але лісівниками, які не поділяють думку «реформаторів», перед урядом України поставлені певні умови і вимоги.

 Про це та інше – розмова з в.о. голови Державного агентства лісових ресурсів України Володимиром Бондарем.

–Володимире Нальковичу, поки «реформатори» українського лісу вперто продовжують бачити корінь зла у відсутності інвестицій, низькій ефективності потужностей глибокої переробки деревини, сировинній орієнтації експорту, зношенні основних фондів, держлісгоспи, пройшовши крізь усі бурі і негаразди, залишаються чи не єдиною структурою в знищеному народному господарстві, які залишили «порох сухим», зберегли свою вертикаль управління і продовжують успішно працювати. Чи не варто більшість негативу, який приписується галузі в останні роки, переадресувати державі, яка хронічно не виконує своїх фінансових зобов’язань і за роки незалежності так і не сформувала чіткої державної лісової політики?

 – Помилка, яку найчастіше допускають нинішні реформатори лісової галузі, полягає в спробах підійти до неї з готовими іноземними мірками. Застосування стандартних світових економічних і історичних моделей недостатньо для повного розуміння ситуації. Україна йде по своєму, унікальному шляху в ринкову економіку.

Тому всеукраїнська акція лісових профспілок в черговий раз примусила нас визначитись: а що таке для України ліс? Якщо розглядати його як довготривалий сталий і відтворювальний ресурс економіки і екології, як запорука добробуту і здоров’я населення на необмежену перспективу, то потрібна одна стратегія. Якщо ж розглядати ліс як засіб для швидкого розвитку економіки, чи, швидше, як сировину для неї з «різким ростом добробуту людей», то, враховуючи нашу схильність до історичного «максималізму», треба вибирати протилежний курс. 

На цьому ми вже обпеклись, і не один раз. Тому й не дивно, що ті, хто з гаслами вийшов під стіни районних і обласних адміністрацій, вибрали перше.

«Лісові реформи» українського уряду, які нагрянули у листопаді-грудні минулого року – це спроба похитнути традиційну лісову культуру українського народу, яка складалась віками. Вони викликали бурхливу реакцію у працівників галузі, можливо навіть не очікувано бурхливу, з точки зору реформаторів. Однак, неочікуваною вона може здатись лише на перший погляд і в далеких від проблем галузі людей. 

Насправді ж, гостра реакція на спробу кардинальних змін в лісовому господарстві країни закладена в самій самобутній культурі українців. І не приймати культурно-психологічні аспекти ставлення людей до лісу в нашій державі – фатальна помилка зі сторони авторів «реформ», які переважно знайомі з «західними економічними теоріями» і які ставлять за ціль одягнути український ліс в європейський камзол. 

Я не випадково веду мову про культуру власне людей, які тисячоліттями живуть в безпосередньому контакті з лісом. З ним пов’язаний один з найдревніших пластів людської культури взагалі. 

Річ у тім, що культура користування лісом і землею, фундамент якої був закладений ще в сиву давнину, дозволяє забезпечити сталість і самодостатність значної більшої частини населення України. Вона допускає можливість особистого збагачення, а при дотриманні деяких норм суспільної порядності також дає можливість просто забезпечувати власні потреби і потреби своєї сім’ї без так званого «примноження капіталу», а завдяки власному інтелектуальному розвитку. Іншими словами, вести якісне, повноцінне життя в повноцінному навколишньому середовищі.

Ми маємо гіркий досвід «приватизації», в якій купка людей отримала багато. Тому усе в нашій державі, що пов’язане з лісом і землею, сприймається вкрай гостро. Люди захищають своє право на існування, право на життя завтра і післязавтра. І не враховувати це означає не розуміти і зневажати своїх людей.

– Тобто, ви відстоюєте думку, що з точки зору вищезгаданої «лісової культури» приватна власність на те, що подарував бог, неетична, аморальна?

– Знаєте, я далекий від спроби ідеалізувати стосунки людини і природи в минулому, як і не заперечую сьогоднішньої потреби нормування і контролю за природокористуванням зі сторони держави. Мова йде про деякі аспекти, які закладені в свідомості абсолютної більшості людей. Навіть незалежно від того, чи це мешканець села, чи міста. Ігнорування згаданих реалій може призвести до трагічних наслідків. В якості паралелі можна привести невдалу земельну реформу Петра Столипіна, яка була проведена без урахувань культурних особливостей народу, з презирством до «темноти народної». Ще міцніший приклад – організація радянських колгоспів. Якщо сьогодні реформатори виступають від імені держави за реформу лісу в такому ж стилі, як сто років тому, то мушу зізнатись, що ставлення до людей як до деякої маси з корисними чи шкідливими властивостями впродовж століття не зазнало суттєвих змін. Тобто, потенційно прихильники різких змін в галузі готові примусити країну заплатити за ці «зміни» ту ж ціну, яка була заплачена за згадану помилку більш як сторічної давності.

– Сьогодні в Україні немає жодного авторитетного спеціаліста лісового господарства, який би погоджувався на сучасний тенденційний розвиток лісового господарства. А ті, хто погоджується, квапляться віддати ліс в концесію за символічну платню з тим, аби згодом отримати їх назад від концесіонерів у вигляді пнів чи залишків деревостанів, залишених реальної комерційної цінності. Чому перемагає зло?

– Однією з головних проблем українського суспільства є правовий нігілізм. Існує стійке небажання жити у відповідності з законами держави. Багато його й в лісовому секторі. Як на мене, з однієї сторони він є наслідком неякісної законотворчості, прийняття законів, яких суспільство не сприймає, які є для нього ворожими. З іншої – відображенням глибоких соціальних виразок держави. Поки ці проблеми не визнаються на офіційному рівні, практично всякі зусилля з виправлення ситуації не будуть мати успіху. 

Йдеться про те, що політика деяких економістів і бізнесменів з ініційованими ними «реформами» в сфері природокористування не відповідають задекларованим цілям. Їх теоретична база заснована на помилковому ототожненні звичайного значення слова «власність» з однойменним юридичним інститутом, ігноруванням публічних інтересів в аспекті природокористування і недооцінки абсолютної цінності навколишнього природного середовища. Останнє може призвести до подальшої «амазонізації» (безконтрольного знищення лісу), і «нігеризації» (коли апарат держави ставиться на службу великого деревообробного бізнесу). 

Вдруге акцентую, що нарікання деяких українських «економістів» на «нічийність» землі, лісів і водойм (які за діючим законодавством перебувають у державній власності), набрали масштабів всеукраїнського «плачу Ярославни». За їх думкою, українській природі настав час набути «ефективного» власника. Так ставиться проблема, що ніби то ця природа давно його зачекалась. Хоч все, насправді, навпаки: цей «потенційний власник» тужить за новим витком приватизації. На цьому аспекті, власне, й обґрунтовуються спроби запровадження юридичного інституту власності на природні ресурси.

 Я далекий від думки, що власник забезпечить ефективний захист і навряд чи його економічні інтереси співпадуть з інтересами охорони природи. Тобто, екологічне право повинне залишатись частиною публічного права.

 Охорона природи не обійдеться без імперативних методів, які можуть бути реалізовані тільки публічною владою, оскільки це сфера публічного інтересу. Стан, в якому ПРИРОДА виступає об’єктом права, в тому числі правом власності і інших видів прав, недопустимий. Вона може виступати тільки в якості суб’єкта права. Тоді компенсаційні платежі за відшкодування екологічних збитків будуть носити цільове призначення і використовуватись на відновлення якості навколишнього середовища. 

– Цікава ваша фраза (наведена вище), про «спробу одягнути український ліс в європейський камзол». Чи можна детальніше про те, як ви ставитесь до запозичення «чужого досвіду», що вже багато років терзає український ліс?

– До 1917 року в Російській імперії, в яку входила територія нинішньої України, у безпосередньому веденні лісового департаменту перебували близько 50% її лісів. Валовий дохід (ВВП), з цієї площі складав у рік близько 100 млн. золотих рублів. Розподіл виручених коштів приблизно виглядав так: 60% отримувала державна казна, 10% отримували місцеві земства, 30% залишалось на ведення лісового господарства. Про те, щоб садити ліс на вирубах за рахунок ін’єкцій з інших статей державного бюджету (як це було в радянські часи), а не за рахунок лісопромисловців, які гарантовано виплачували лісництвам ще до отримання лісорубних квитків так звану «лісокультурну заставу», були відсутні навіть гіпотетичні пропозиції. Це – для відома про історичний досвід, який не відбереш. 

А щодо «європейського камзолу», то, наприклад, в Канаді (за даними Canadian Forest Service), яка сьогодні користується репутацією світового лідера по втіленню новацій і інновацій, низка урядових ініціатив увінчалась успіхом: там народились і прижились такі терміни як «стале управління лісами», «модельні ліси», «концесія» тощо. На початку 2000-х Російська Федерація на 90 % переписала собі лісовий кодекс Канади і… не склалось. Протилежний результат. Тобто, при майже абсолютній схожості низки фізико-географічних факторів лісів двох великих держав, і навіть при тому, що лісова промисловість РФ спирається на більш широку ресурсну базу і володіє більш вигідними умовами для зовнішньої торгівлі деревиною, російська лісова система господарювання з «запозиченим» кодексом уступає канадській практично за усіма показниками.

Я звернувся до цього, не вельми «ліричного» відступу, саме з тим, аби показати, що результати запозичення чужого досвіду і західні механізми галузевого регулювання, як такі, які відстоялись, так і інноваційні, не завжди можна застосувати в Україні чи іншій державі, оскільки в бідних соціальних середовищах зі слабкими інститутами громадянського суспільства нові правила гри призводять лише до зміни форми, а не змісту неформальних стосунків, які склались з певних причин і міцно засіли в свідомості людей і в цілому в суспільстві.

– В будь-яких умовах при будь-якій економіці для розвитку лісового сектору необхідна наявність відкритого конкурентного середовища для лісового сектору і лісового бізнесу. Тобто, обидві сторони повинні володіти джерелами дохідної частини власного бюджету. Джерелом доходу лісового господарства в цивілізованому світі виступають засоби, отримані лісовими господарствами за рахунок реалізації деревини. У нас цю операцію здійснюють держлісгоспи. Але бізнес проти існування цієї структури. Виходячи з цього, чи не доведеться державі поступитись деревообробникам в конкурентних сферах?..

 – Бізнес намагається розглядати державне лісове господарство як булку з родзинками і нігтем виколупувати лише родзинки. Про це свідчить «стратегія швидкого приготовлення», яка створює заділ для кримінальних схем з приватизації дохідних структур галузі – аналогічних тим, які діяли при приватизації промислових підприємств всередині дев’яностих. Це може породити нові кримінальні війни за власність. Реакція не забарилась: люди вийшли під стіни влади захистити певні умови. Якщо вони не будуть виконані, усі спроби змінити лісову галузь зіштовхнуться з жорстким спротивом.

 Скільки гектарів гаїв і соснових борів шумлять в Україні, висаджених і доглянутих руками і за кошти бізнесменів? Ніскільки. Не існує таких лісів і не буде їх в середній і віддаленій перспективі. Існує протилежне: бізнес прагне перетворити лісові господарства України в економічно кастровані структури, нездатні не лише приносити колишній дохід державі як власнику лісів, а й заробляти на власне існування і елементарний розвиток.

Причину такої пильної уваги до лісу потрібно шукати в тому, що інвестиційна привабливість сировинних галузей значно вища, ніж виробничих. Мушу вам сказати, що рейтинг українського бізнесу, який займається деревообробкою, багато де в чому ірраціональний і тримається на відносно міцному лобі вищої представницької влади України і ЗМІ. Інколи так трапляється, що «сірі» починають і виграють, тому що життя – не шахи, воно куди простіше. Навіть при тому, що для більшості бізнесменів такі суспільно значимі інтереси, як охорона природи, збереження природного біологічного різноманіття – не найперші пріоритети. Чи не тому основні напрямки сучасних лісових «реформ» лежать в тій площині, яка може ввести в екологічне право юридичний інститут власності?

– Які сценарії розвитку лісового господарства ви бачите найближчій перспективі? Що б ви взяли в пріоритети? Чи бачите ви перспективу в приватизації окремих ланок лісового господарства? Чи потрібні українському лісу два-три місцеві «абрамовичі»?

 – В рамках реформи можлива поява багатьох сценаріїв, але, забігаючи наперед, з впевненістю скажу: жоден з них не принесе миттєвого позитивного ефекту. Зміни в лісовій галузі приносять довгі і болючі процеси. Песимізм можна пояснювати багатьма причинами. Найбільш значимі з них: відсутність ідеології розвитку лісового господарства – вона знівелювалась між різними «ідеологіями», що пропонувались уже за часів незалежності; специфіка економічних механізмів реформ, які почали нав’язуватись «зверху» з часів ліквідації профільного міністерства майже без обговорення; вкрай зубожілий кадровий склад галузі; тривала відсутність належного бюджетного фінансування.

За таких економічних, моральних і політичних умовах доречно вести мову не про «ділення», «скасування» чи «усування», а про «додавання», «підтримку», оскільки будь-який поділ господарської ланки чи структури призводить або до її загибелі, або до ослаблення. Але ціль поставлена і треба шукати оптимальні рішення. Мої пріоритети: сталий баланс між ефективністю лісокористування та органічним розвитком лісових екосистем, оптимальне співвідношення контролюючої і господарської функцій галузевих структур, колективне напрацювання регіональних систем лісокористування лісистих областей і безлісого Півдня України зі збереженням позитивних елементів існуючого інституту лісокористування; чітке визначення джерел тривалого фінансування лісового господарства Півдня з врахуванням регіональних відмінностей і можливим створенням лісового фонду.

Лісгоспи – основні ланки в управління лісами. Треба визнати той факт, що ведення в державі державного лісового господарства ставить своїм головним завданням виробництво сировинних благ, що ці блага виступають товаром, на основі реалізації якого в кожному лісгоспі формується основна сума лісового доходу держави і прибутку лісгоспів.

В даний час професійно підготовлені спеціалісти лісового господарства залишились тільки в цих структурних одиницях і їх підрозділах. Їхня ліквідація чи приватизація призведе до втрати професійних кадрів як працездатної конячки лісової служби. Такі «централізовані рішення» серйозно посприяють підвищенню соціальної напруги. Адже тимчасові люди в лісі завжди були і залишаться тимчасовцями, які залишають після себе зарослі, придатні хіба що для заготівлі віників.

У вирішенні галузі сьогодні вкрай важливо задіяти увесь потенціал громадського обговорення. Свою думку повинні висловити і лісівники, і вчені, і екологи, і просто занепокоєні ситуацією громадяни. Їм є що сказати, незалежно від наявності чи відсутності зірок на погонах. Про усе, сказане мною вище, я наголошував на початку грудня минулого року на засіданні парламентського аграрного комітету.